Боєць: «Не дзвони мені більше, мамо. Я воюю за Україну!»

В житті трапляються хвилини, коли потрібно робити вибір. Найважче, коли тебе змушують обирати. Обрати між ненькою, яка тебе народила і ненькою, Батьківщиною, на землі якої ти виріс. Цей вибір найстрашніший, який може постати перед людиною. На чию б користь вибір не був, життя вже не буде таким як раніше.
З кожним днем ситуація напруженіша. Коли не лунають постріли, вражають огидні слова. Шукаючи підтримки і розуміння в родинному колі, наштовхуєшся на ворожу пропаганду, нав’язану чужою державою. Пропагандистська машина працює настільки потужно, що приносить сварки і суперечки в родинне коло. Така доля спіткала бійця батальйону «Альдар» з Харківщини.
- Спершу й сам був проти України, носив георгіївську стрічку, закликав до федарелізації. Так тривало, поки не дізнався з ким воює і за що. Під час часткової мобілізації хлопець був призванй на службу, де познайомився з такими ж мобілізованими хлопцями з Волині, Львова, Тернополя. Тоді й зрозумів, що ледь не став ворогом справжньої європейської нації, – так розповідає про свого друга Євген Городничук.
Нині хлопець перебуває у головному військовому госпіталі у Києві разом із нашим земляком Сергієм Нечидюком та ще двома учасниками АТО. Тут вони лікуються та проходять реабілітацію. Кожен з різних куточків України, кожен із своєю історією та пережитими враженнями.
За крок до смерті був Едуард Ткач, солдат 79 окремої аеромобільної бригади. Хлопець пережив клінічну смерть та три місяці боротьби за життя. Лікарям вдалося витягнули бійця з того світу. Тяжкі травми голови довго не давали надії на одуження. Але любов і турбота повертають хлопцю життєві сили. Поруч з ним його кохана наречена, труднощі не лякають. Разом їх долати легше. За декілька днів закохані зіграють весілля у лікарняній палаті. Задля такої події, медичний персонал підготував приміщення, допоміг з церемонією.
- Разом з вами, звання героїв достойні й ваші жінки – наречені, дружини, матері, сестри, які вас доглядають і підтримують, які є найголовнішим тилом. Тривога і хвилювання, які вони пережили під силу тільки справді сильним та люблячим жінкам. Вони звалюють на свої плечі найважчу місію – янгола-охоронця, лікуючи своїм теплом та любов’ю, – говорить народний депутат Юрій Вознюк під час візиту до хлопців.
Доля берегині не оминула Наталію, дружину Сергія Нечидюка із Рівненського району. Хлопця поранили в бою під Горлівкою. З осколковими пораненнями та контузією його відвези у Харківський військовий шпиталь, де й прооперували. Нині він перебуває на лікуванні у Києві. Попри травми голови, Сергій одужує, вже може самостійно пересуватися та поволі оговтується. Особливо підбадьорює та піднімає дух моральна підтримка усіх небайдужих. «Якби не ці люди, можливо здалися б вже давно, - вголос думає Сергій».
Не одразу, але починає говорити про війну. На сході наш земляк перебував з квітня, входив до 95-ої високоаеромобільної бригади м. Житомир. Постійно пересувалися з місця на місце, були в Слов’янську, в Краматорську, в інших гарячих точках. За цей час хлопці стали великою та дружньою сім’єю. «Дуже сумую за ними, – ділиться Сергій, на його обличчі з’являється посмішка. – Тепер у мене дві сім’ї: тут дружина й син, а там хлопці».
Далі поринає у військові спогади:
- На початку ми були забезпечені автоматами та патронами, далі усім іншим. Мали бронежилети і каски… Невдача спіткала, коли йшли з хлопцями по воду та харчі. Одна жіночка дуже вже запрошувала нас у середину та намагалася затримати якнайдовше. Вже пізніше з’ясувалися істині наміри. Вона повідомила про наш прихід та чекала на прибуття сепаратистів. Приїхавши, бойовики відкрили вогонь, почали обстрілювати, закидували нас гранатами. Тут і дістав поранення осколком. Чесно зізнаюсь, що закрадалися думки про смерть, дякувати Богу сепаратисти відступили і ми дочекалися допомоги. – розповідає боєць.
На запитання про психічний стан та моральних дух на війні хлопці відповідають в один голос: «Ми українці, горою стоїмо один за одного, не те, що ті найманці. Один чеченець, другий кадировець, третій серб, вони самі за себе. Своїх ранених не рятують, що вже говорити про вбитих. Цілі поля вкриті їхніми трупами. А наші в біді не кинуть. На мертвих друзів дивитися важко, але ще страшніше на поранених, кричущих від болю. Не знаєш як допомогти…
- Ці люди, попри свій молодий вік вражають життєвим духом і стійкістю. – ділиться враженнями Юрій Вознюк. – Їхні очі кажуть більше ніж слова. Ще багато часу необхідно, щоб пережити і переосмислити побачене. Під кулями зовсім інакше розумієш цінність життя, вагу переконань та ідей. Ще вчора ми нарікали на нашу армію, а сьогодні пишаємося нашими хлопцями, героями, які воюють за нашу державу. Легше, коли знаєш, що тебе люблять та чекають, аби повернувся живий і здоровий, аби лиш повернувся.
Історії хлопців вкотре доводять, у нас одна держава, одна батьківщина, де б ми не жили в Харкові, Франківську, Рівному чи Одесі. Ми різні, наші історії різні, але найбільший наш скарб – наша держава і платимо ми сьогодні за неї найвищу ціну – людським життям!

Соціальні мережі: